Ветеранський адаптивний спорт — світ, де кожен крок — це виклик. Насамперед — собі. Це саме та сфера, де тренери стають не лише наставниками, але й провідниками до перемоги над собою вчорашнім. Вони не просто навчають техніці та спортивній стратегії, але й підтримують, мотивують, надихають та відновлюють віру у власні сили. А тому відіграють надважливу роль не лише у спортивних процесах, але й у реабілітації та соціалізації ветеранів.
Щоб більше дізнатися про методи роботи тренерів в адаптивному спорті, про те, як шукати підхід до кожного, з ким займаєшся, та що мають враховувати їхні колеги-початківці — ми поспілкувалися з тренерами зі стрільби з лука, баскетболу на візках та волейболу сидячи.
Быстрые ссылки
Що таке адаптивний спорт, для кого він та які методи варто використовувати тренерам у цьому напрямку
Адаптивний спорт, зокрема ветеранський, не є спортом великих досягнень чи сферою, де медалі та безпосередні спортивні перемоги стоять на першому місці, а більшість людей, дотичних до адаптивного спорту, ніколи не займалися спортом на професійному рівні.
Адаптивний спорт — це радше про фізичну реабілітацію, психологічне відновлення та повернення віри у себе, можливість відновити свої комунікативні навички та віднайти себе, адаптуючись до цивільного життя після фронту, поранень і травм. І саме з цієї позиції треба розглядати роль тренера у процесі. Адже, коли йдеться про реабілітацію через спорт, саме цей фахівець бере безпосередню участь у процесі на рівні з лікарем та психологом.
І, як вважають самі тренери з адаптивних видів спорту, розуміння комплексного значення адаптивного спорту є найважливішим для реабілітації бійців.
“Чи стане спорт затяжним проєктом, чи життєвим шляхом, чи це буде тимчасово — на пів року, рік, все одно він дає хлопцям розуміння того, що вони не викинуті з життя. Тому це треба розвивати, і дуже сильно, і дуже напружено, і дуже терпеливо. І з великим розумінням до того ставитись. Ба більше — це просто наш обов’язок. Ми — фахівці, і єдине, що ми можемо їм дати, — це свій професіоналізм”, — переконана тренерка зі стрільби з лука Леся Шах.
Втім, коли говоримо про адаптивний спорт, чи не найперше, що цікавить, — який обрати підхід до того, з ким займаєшся і з ким спільно проходиш цей шлях відновлення та повернення до життя. І насамперед тут йдеться про повагу та підтримку.
“Я вважаю, що їх треба підтримувати, але з ними не потрібно панькатися. Першими спортсменами, з якими я займалася, були одна військова із важкою контузією та двоє хлопців, які вийшли на візках з госпіталю, але стверджували, що вони — в нормі. От з яким настроєм треба виходити. Але скільки зусиль треба докласти, щоб люди жили саме так. Бо коли вони кажуть, що їм винен цілий світ, — тоді це біда. Насправді тренер — дуже важлива людина для військових. Тому що ми їх вчимо чогось абсолютно нового, може, навіть омріяного”, — продовжує розмірковувати Леся Шах.
Коли йдеться про ветеранів чи військовослужбовців, важко завоювати авторитет, якщо ти сам не дотичний до цієї сфери, тому у цій роботі дієвим є принцип “рівний-рівному” — тоді й результати роботи більш видимі, а це мотивує переважну більшість тренерів працювати далі, вважає ветеран, тренер з баскетболу на візках Тарас Шпук.
“Адаптивний спорт — це про “витягування” хлопців. “Витягувати” їх і бачити, як у них горять очі, — ось це для мене найбільша мотивація. Це про довіру і про те, щоб повернути людину до спілкування у соціумі. От у мене це за принципом “рівний з рівним”. Хлопці дуже важко сприймають тренерів, які не є ветеранами. А коли ти теж ветеран і теж воював, як вони, ти спілкуєшся з ними на рівних, але при цьому не переходиш на панібратство. І ти маєш проявити себе як наставник. В принципі, це про основну роль”, — пояснює Тарас Шпук.
З тим, що тренер грає одну з найголовніших ролей у процесі відновлення і реабілітації, погоджується і Юрій Зекун, ветеран та тренер з волейболу сидячи, який, власне, і сам пройшов цей шлях.
“Йдеться насамперед про етап, коли потрібно відновлюватися, коли потрібно виходити зі своєї зони комфорту. Саме тренер допомагає правильно налаштувати себе, підібрати правильний підхід у реабілітації. Тому що займатися самому — це, звісно, добре, але коли тебі ще дають правильні настанови і ведуть — це допомагає відновлюватися швидше. І це не лише про вправи. До прикладу, спілкування теж дозволяє швидше виходити зі стану неадекватності і відсторонення”, — вважає Юрій Зекун.
Відновлення, реабілітація та соціалізація — база адаптивного ветеранського спорту
Кожен тренер, працюючи з бійцями після поранень, прагне досягти результатів не лише у фізичній реабілітації, але також має на меті допомогти військовим відновити психологічну рівновагу, соціалізуватися. Тому вплив адаптивного спорту поширюється і на життя ветеранів поза тренуваннями, навіть якщо це не відчувається одразу. Заняття за заняттям тренери допомагають їм переглянути ставлення до себе, стати більш впевненими та насолоджуватися змінами у собі.
Та головне — не забувати про, так би мовити, базу адаптивного спорту. На відміну від звичайного чи паралімпійського спорту тут важливо не травмувати людину ще більше, не акцентувати на медалях, а дати поштовх і мотивацію для реабілітації та особистісного розвитку і зробити так, щоб життя людини загалом поліпшилося. І тут, за словами Тараса Шпука, має працювати такий собі “трикутник”.
“Щоб був грамотно складений план реабілітації та відновлення, в ідеальному варіанті має бути залучений головний тренер, психолог і лікар-реабілітолог або колегія лікарів. Вони мають результати психологічного відбору, тобто знають, у якому психоемоційному стані перебуває людина, лікар має повноцінні медичні показники, зокрема щодо травми, і є головний тренер, який розуміє, що людині можна, а що ні, які види спорту йому підходять. Бо є такі види спорту, які конкретно для реабілітації, а є ті, які просто до вподоби та допомагають соціалізуватися, наприклад, командні. Ось для цього і потрібен “трикутник” — лікар, психолог, головний тренер. Вони мають ухвалювати колегіальне рішення”, — говорить Тарас Шпук.
Водночас, як зазначають самі тренери, варто бути свідомим того, що не всі, хто задля реабілітації та реінтеграції починає цікавитися спортом, залишаться у спорті серйозно і надовго. Порівняти це можна з уроками фізкультури у школі: половина класу любить, половина — терпіти не може і часом навіть прогулює. Схоже і в житті. Не всі ветерани після реабілітації підуть у спорт. І “затягнути” їх туди, акцентують тренери з адаптивних видів спорту, — це велике досягнення. Втім, часто прикладом є побратими, які приходять знову й знову. Після цього й інші хочуть спробувати. І після них теж йдуть люди. Це дуже важливо.
Мотивувати до спорту потрібно цілеспрямовано. І починати це робити потрібно вже з госпіталю, якщо ми говоримо про відновлення після поранень. Крім того, дуже важливо, щоб була також змотивована сім’я. Готовими мають бути і громади та суспільство. І над цим потрібно цілеспрямовано та ретельно працювати, наголошує тренер з волейболу сидячи Юрій Зекун.
“Потрібно з дитячого садочка дітям пояснювати, що навколо буде багато людей з інвалідністю і з різними видами ампутації. Щоб потім не показували пальцями, не відводили погляд, потрібно сьогодні звертати на це увагу: розповідати, пояснювати, готувати суспільство загалом. Зараз звучить забагато фраз, що, мовляв, військових потрібно готувати до цивільного суспільства. Але ні, це суспільство має бути готовим до того, що в цивільне життя повернеться дуже багато людей з інвалідністю”, — наголошує Юрій Зекун.
Повага та індивідуальний підхід — настанови тренерів з досвідом колегам-початківцям
Щодо порад тренерам, які тільки розпочинають свій шлях в адаптивному ветеранському спорті, то тут досвідчені колеги одностайні: насамперед ставитися з повагою і сумлінно виконувати свою роботу.
Потрібно також намагатися зрозуміти всі проблеми хлопців і дівчат, які отримали травми, — це важливо, щоб знайти правильний підхід у реабілітації. І, чи не основне, на чому акцентують увагу тренери, — уникати повчань та не ставити запитань, на які людина не хоче відповідати. Бо саме такі запитання заводять у стан, з якого дуже важко вивести. Якщо з часом боєць піде на контакт, тоді роль тренера — просто вислухати. Розуміння приходить поступово — з часом, з тренуваннями. Як і результат.
Авторка: Анастасія Ращенко, Український ветеранський фонд
* фото — Український ветеранський фонд
